.

Українські фехтувальники з чемпіонату світу, що завершився минулого тижня в турецькій Антальї, повернулася з повним комплектом нагород. Золоту медаль у командній першості виборов квартет шаблісток, а їхній лідер Ольга Харлан стала срібним призером в особистих змаганнях. Та найбільшим сюрпризом стала «бронза» студентки другого курсу Львівського державного університету фізичної культури Анфіси Почкалової у турнірі шпажисток. 19-річна дебютантка змагань такого рівня з першої спроби зійшла на подіум світового форуму.

- Анфісо, з якими планами ти їхала на свій прем’єрний чемпіонат світу? 

- Можливо, хтось скаже, що я надто нахабна, але буду відвертою і зізнаюся, що сподівалася виступити якнайкраще і навіть у своєму щоденнику в останній день тренувального збору в Румунії записала, що все має бути добре.

- А можна конкретизувати, що для тебе є оте «добре»?

- А який результат можна вважати «добрим» у спорті? Звісно, що медаль – саме заради них я і займаюся фехтуванням.

- Я так розумію, що тобі не відоме таке поняття як мандраж навіть коли ти дебютуєш на чемпіонаті світу?

- Та ні, взагалі то мандраж у мене інколи буває. Та й цього разу щось таке подібне на нього було. Але щойно почалися бої у кваліфікаційній групі, як я вся поринула у процес власне фехтування. А ще скажу, що у мене не було відчуття, що це мій перший чемпіонат світу серед дорослих. Думаю, тут зіграло свою роль те, що я вже не раз виступала на світових чемпіонатах. Нехай вони були кадетські і юніорські, але все ж якийсь досвід у мене в цьому плані вже є. Та й серед дорослих я встигла виступити на кількох етапах Кубка світу, а влітку змагалася на Всесвітній Універсіаді в Бєлграді та чемпіонаті Європи у Пловдіві. Так що я вже не є аж така «зелена», хоча з юніорського віку ще й не вийшла.  

- Минулий сезон склався для тебе вдало і на юніорському рівні. Ти виграла Кубок світу і знову ж таки стала третьою на світовому форумі серед одноліток.

- Цікаво, що аналізуючи свої відчуття після юніорського чемпіонату і тепер, після дорослого, зізнаюся, що молодіжній «бронзі» я тішилася значно більше. 

- ???...

- Розумієте, до Белфаста на юніорський чемпіонат я їхала в статусі одного з фаворитів і повернутися додому без медалі було б провалом. Та й мій тренер (Андрій Орліковський – Авт.) казав, що я обов’язково повинна бути серед призерів. Тому, коли гарантувала собі місце на подіумі, то у мене стан був такий, ніби я виконала певний свій обов’язок. А до Антальї я їхала без подібного психологічного тиску. Звичайно, коли завоювала «бронзу» і мене всі вітали, було дуже приємно, але не більше. А з іншого боку, я плакала і мені було страшенно соромно. 

- Плакала, я так розумію, від щастя, а через що ж було соромно?

- Та я ж у півфіналі росіянці Любові Шутовій програла, навіть вимовити важко, аж 3:15. До того ж третій з цих своїх уколів не я нанесла, а їй дали штрафний за вихід за межі доріжки. Мені було настільки соромно, що коли сходила з помосту, навіть маску не знімала. Щойно закінчився півфінал, дівчата, хлопці, тренери підбігли і мене вітають, а я реву. Тренер команди шпажистів Влодимир Станкевич каже, ти що дура, та на твоєму місці треба бути на сьомому небі від щастя, а мені хотілося провалитися крізь землю. А ж потім підійшов Андрій Вікторович (Орліковський – Авт.), зняв з мене маску, трохи посварив і лише тоді я крапельку заспокоїлася. 

- Але ж вони праві, з першої спроби стати третьою в світі, це ж просто супер? 

- Розповім вам з цього приводу одну історію. Десь у лютому цього року я залізла в Інтернет і дізналася, що мій колишній кумир француженка Лаура Флессель-Коловіч на своєму дебютному чемпіонаті світу одразу стала бронзовим призером. Я тоді подумула, як класно – їй було лише 22 роки, а вона з першої спроби стала третьою у світі.  

- Ти зробила те саме, але тобі ще менше – 19.

- Виходить, що так. Але знаєте, півроку тому той її результат мені видавася чимось неймовірним. А от свою «бронзу» я сприймаю якось спокійно, наразі мені не видається, що я зробила щось особливе.  

- Можливо, ти просто ще не усвідомила, що стала призером чемпіонату світу?

- Та я б так не сказала. До мене почало доходити, що я завоювала медаль доволі швидко – ввечері того ж дня, коли почали надходити SMS.

- Цікаво, хто привітав тебе першим?

- Практично в один момент прийшли вітання від батьків і мого першого тренера Зоряни Степанівни Саврук. А потім пішло-поїхало...

- Ти говориш, що не вважаєш свою «бронзу» чимось особливим. Можливо, це через те, що шаблістка Ольга Харлан у ті ж 19 років, як на свій вік, має просто феноменальну колекцію нагород і титулів?  

- Не знаю, можливо, і так. Але я за неї дуже рада. Так само, як і за всю нашу команду дівчат-шаблісток, які для нас є чудовим прикладом в сенсі того, до чого необхідно прагнути у спорті. А ще хочу відзначити, що вони вміють не лише перемагати, а й вболівати за своїх товаришів по збірній України і завжди насправді щиро вітають кожного, хто здобуває ту чи іншу нагороду. Дуже класні дівчата – маю на увазі, не як спортсменки (це і так зрозуміло), а як особистості.  

- Ти сказала, що Лаура Флессель-Коловіч – це твій колишній кумир. А чому власне колишній?

- Все дуже просто. Навесні ми в команді на етапі Гран-Прі в Парижі зустрічалися із збірною Франції і програли. Проаналізувавши свої відчуття, я зрозуміла, що коли вийшла на доріжку проти Лаури, то мені здавалося, що я фехтую не з живою, реально існуючою людиною, а з якоюсь неземною істотою. Тому з тих пір для мене кумирів не існує.

- А як щодо Ольги Харлан?

- Я її страшенно поважаю як спортсменку і дуже люблю як подругу. Але який вона для мене кумир? Ми ж з нею стільки років знайомі... Я от в листопаді повинна їхати до Італії, в Палермо, де мені будуть вручати юніорський Кубок світу. Оля його виграла рік тому. Так от вона мене попередила, щоб я не надто шикарне плаття брала на церемонію вручення, бо вона, коли рік тому вийшла на сцену, то на фоні решти лауреатів виглядала такою собі білою вороною. Всі були одягнути доволі скромно, а вона – просто шик. Каже, ніхто ж не попередив, що там і як.

- Окрім поїздки в Палермо, що входить у твої найближчі плани – напевне, будеш відпочивати після важкого, хоча й напрочуд вдалого для тебе сезону?

- Відпочити було б непогано, але на це наразі немає часу. По-перше, за два тижні їду на юніорський чемпіонат Європи, а по-друге, необхідно наздоганяти навчання в університеті.

- Маєш з цим проблеми?

- Поки що ні, а як буде надалі, найближча сесія покаже. Я ж в університеті вчуся лише перший рік – до того була студенткою училища фізичної культури. Проблема в тому, що рідко вдається ходити на пари. Адже фактично нормально відвідувала заняття лише перший тиждень у вересні, а потім пішли підряд етап Кубка світу «Золоті ворота», чемпіонат України, збори в Румунії, чемпіонат світ у в Туреччині... Та й зараз, щойно приїхали, необхідно готуватися до юніорської Європи. Тому ходжу лише на першу пару, бо кожен день о 10.30 вже маю тренування. Закінчується воно о 13.00. Потім обід, відпочинок, а о 18.00 – друге тренування. І так кожен день...